Чим відрізняється покаянний плач від плачу істерики?
Істеричний плач — благодатний, злий, гіркий. А коли людина кається за гріхи і плаче, той в цей час у нього сльози солодкі, покаянні. Душа в цей час омивається. Це можна наочно пояснити на такому прикладі: їдуть дві машини одна за одною; від першої машини летить бруд з-під коліс і потрапляє на вітрове скло другої машини, робить його непросматріваемих. Як очистити скло, щоб дивитися вперед на дорогу? Треба включити щіточки-двірники, і вони очистять скло. Але часом вони не можуть впоратися з брудом. Тоді треба водички підлити. А як водичка потрапить на скло, дивишся — двірники швидко очищають скло від бруду. Ось, точно так же на життєвому шляху наша душа опоганюється брудом гріхів. Коли ми починаємо каятися, то буває мало користі, якщо ми просто «насухую» розповідаємо гріхи, перераховуючи їх. Тут і сльози покаянні потрібні, тоді душа швидко очиститься.
Чи можна плакати під час молитви?
Можна, можливо. Покаянні сльози — це не сльози зла і образи, вони омивають нашу душу від гріхів. Чим більше ми плачемо, тим краще. Дуже цінно під час молитви плакати. Коли ми молимося — читаємо молитви — і в цей час на якихось словах ми затрималися розумом (вони проникли в нашу душу), не треба їх пропускати, прискорювати молитву; поверніться на ці слова, та читайте, поки душа не розчиниться в почутті і не почне плакати. Душа в цей час молиться. Коли душа в молитві, та ще й зі слезамі- поруч з нею Ангел Хранитель; він молиться поруч з нами. Будь щиро віруюча людина з практики знає, що Господь його молитву чує. Ми слова молитви звертаємо до Бога, а Він благодаттю повертає їх нам на серце, і серце віруючої відчуває, що Господь його молитву приймає.
У мене мама при зачитуванні вранішніх або вечірніх молитов завжди плаче і згадує свої гріхи від дитинства. Це її мучить, і вона засмучується, і думає: «Що це за сльози, може, вони від ворога?»
Коли людина читає молитви, акафіст, Псалтир і плаче покаянними сльозами, відчуває, як великі його гріхи перед Богом, то ці сльози благодатні.
Господь показав і мені, грішному, що означає покаянні сльози. Навчався я в семінарії, а на канікули поїхав в Почаївську Лавру. Встав на ранній літургії під криласом — і раптом на мене найшло таке. Ніколи в житті раніше не відчував! Благодать Божа зійшла, і я плакав. Плакав не тільки про свої гріхи, а й про весь світ, що лежить в гріху, у темряві. Так вся літургія пройшла. Звичайно, мені хотілося, щоб цей стан довше тривало, але я вчився, а на заняттях ніде не усамітнитися. Так припинилися мої сльози: кругом народ, а душа плаче, коли відчуває біля себе тільки Єдиного Бога. Бог же приходить в тиші.
Нехай людина плаче, наскільки вистачить покаяння. Це особливий стан душі, його треба зберігати і ближнім, і самій людині. Сльози омивають, убеляют нашу душу від гріхів. Людина молиться і очищає себе від скверни, а молитва душі його праведного буде зберігати і його рідних. І це теж одна з ознак смирення.
