У сучасному християнському світі Радоница — це поминальний день, який відзначається на 9 день після свята Пасхи. Відповідно, Радоница в 2015 році випадає на 21 квітня.
У вівторок другого тижня після Воскресіння Христового кожен віруючий неодмінно йде на кладовище повідомити своїм покійним родичам про те, що Христос воскрес і пригостити упокоєних червоним пасхальним яйцем, шматочком свячёной паски і іншими стравами.
Кілька крашанок обов’язково клали на могилку або закопували в неї. У деяких областях вважалося, що пасхальне яйце потрібно розкришити. Також на Радоницю обов’язково пригощали жебраків і юродивих, подавали милостиню, щоб нещасні також пом’янули покійних. І, звичайно, самі родичі померлих обов’язково випивали за царство небесне чарку-другу. Однак треба пам’ятати, що напиватися до п’яна на кладовищі — великий гріх і померлі можуть не пробачити такого розгулу.
В цей день слід пом’янути покійних молитвою, відвідати церкву, де подати заупокійну записку і поставити свічку. Так само слід відвідати кладовища і пом’янути близьких і прибратися на їх могилах. Звичай залишати на могилі чарку горілки і шматок хліба «для покійного» є пережитком язичництва і, на думку багатьох священиків, не повинен дотримуватися в православних сім’ях. Не варто залишати на могилі їжу, краще віддати її жебракові або голодному.
З усіх поминальних днів Радоница найбільш відрізняється тим, що в цей день настрій у людей не скорботне, а радісне. Це пояснюється, вірою людей в те, що прийде час, коли всі мертві воскреснуть, а також фактом Воскресіння Христового.
Також Радоницю в багатьох областях Росії і України асоціюють з Червоною Гіркою — святом весни, пробудження природи і весіль. Все це дозволяє забути в цей день про смерть, а подумати про життя, яка принесе щастя і радість.
Витоки Радониці потрібно шукати в дохристиянської Русі — у язичників це був весняне свято померлих. Саме слово Радоница або Радуниця означає по слов’янським повір’ям берегиню душ померлих людей. У цей день наші пращури приносили Радуниця і померлим спеціальні жертви на похоронних курганах, щоб душа покійника змогла насолодитися видовищем того поваги, яке їй надають живі.
Деякі дослідники слово «Радоница» небезпідставно зближували зі словами «рід», «предок», інші бачили в ньому той же корінь, що і в слові «радість», так як в Радоницю небіжчики призиваються зі своїх могил на радість Воскресіння Христового.
Після хрещення Русі Радоница знайшла в християнстві нового змісту. Церква говорить про те, що не тільки православні угодники Божі, але і всі віруючі не вмирають, але живуть у Господі. Ісус Христос своїм воскресінням здобув перемогу над смертю і тепер кожному віруючому християнину буде дарована богом вічне життя.
Як відзначають Радуницю
Наближається Радуниця — абсолютно унікальне свято: в ньому давні язичницькі традиції настільки тісно сплелися з церковними, що багато їх уже й не розрізняють. Сьогоднішній обряд поминання предків відбувається майже так само, як і століття тому. Саме в нашій країні традиція відзначати Радуницю зберігається особливо свято, незважаючи на всі перипетії історії. Очевидно, це пояснюється душевною потребою людей не втрачати зв’язок зі своїми предками. Про значимість цього свята говорить і той факт, що в нашій країні він оголошений неробочим днем. А це ще одне свідчення спадкоємності між поколіннями.
ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ СВЯТА ТА ЙОГО НАЗВИ
Радуниця — один з найдавніших язичницьких обрядів — весняне свято для померлих, коли на могили прадідів приносили вино і їжу (головним чином — млинці, як символ сонця), влаштовували оклічкі (голосіння) та ігрища (ігри, пісні і танці). Його ще називали Радоница, Радовниця, Радошніца, Могилки, Гробки, Тризни, Навій день (від давньоруського «нав» -покойнік).
За свідченням Іоанна Златоуста, він відбувався на християнських кладовищах вже в далекій давнині, звичайно у вівторок на Провідному тижні. Існування свята протягом багатьох століть підтверджують і дані білоруських учених — археологів і етнографів. Археологи на курганах XI-XII століть виявляли сліди обрядів поминання пращурів.
У білорусів завжди був сильний культ предків, за народними уявленнями, єдиних і справжніх господарів землі. У народі неухильно дотримувалися принципу «перш ніж собі — предкам». Білоруси вважали, що починати щось важливе без їх дозволу не можна. А найважливішим в житті селян було все, пов’язане з обробітком землі. Навесні починався новий землеробський цикл, і Радуниця була своєрідною віхою. У деяких регіонах Білорусі існувала заборона на сільськогосподарські роботи до цього дня. Люди вірили, що отримати дозвіл на роботи можна, тільки виявивши особливу повагу і пошану померлим, що і відбувалося під час святкування дня поминання предків.
Радуниця — дуже давнє свято, тому точне його назву важко встановити. Одні вчені вважають, що воно асоціюється з общеславянским словом «рід», інші стверджують, що відбувається воно від імені міфічного бога Ради. Треті припускають, що назва свята пов’язана з «Радониці» ( «тризнами») — іменами давніх слов’янських божеств, берегинь душ померлих людей, що уособлювали шанування покійних. Радониці і їх підопічним приносили жертви з бенкетів на похоронних курганах, щоб ще не відлетіла душа покійного могла насолодитися повагою, яке їй надають живі. Поступово слово «тризна» стало позначати поминки, а «Радоница» — весняне поминання покійних.
Але більшість вчених сходяться на думці, що назва Радуниця походить від слова «радість», «радіти». Непрямим підтвердженням цієї версії служить і білоруське назва свята — «радаўніца». Цю версію підтримує і православна церква, мотивуючи тим, що в цей день, пом’янувши покійних в храмі, віруючі люди приходять на могили своїх рідних і близьких, щоб поділитися з ними радісною звісткою про воскреслого Спасителя. Таким чином, вони поділяють з померлими радість і надію на воскресіння.
У сучасній російській мові прийнято вживання слова «Радуниця», а в церковному побуті використовується назва «Радоница».
ЯК СВЯТКУВАЛИ Радуниця НАШІ ПРЕДКИ
Особливості цього дня зафіксовані в білоруській прислів’ї: «На Радаўніцу та Абеді пашуць, у Абед плачуць, а пасли Абед скачуць». Вранці господиня не відходила від печі, готувала всі необхідні ритуальні страви, потім наводила порядок в господарстві, після чого, нарешті, починалися приготування до святкової частини дня. Сім’я одягалася в усі ошатне, брала з собою чисту вибілену лляну скатертину, млинці, ковбасу, шматок сала, освячені пасхальні яйця і сіль, пляшку горілки. Все це складалося в спеціальний кошик і накривалося білим рушником. Приготування проходили без суєти, урочисто, з почуттям гідності і гордості. Тому що люди йшли на не зовсім звичайну зустріч, яка проводилась до того ж тільки один раз в рік.
Закінчивши ранкові приготування, сім’я відправлялася в храм відслужити обідню, а потім вже кладовищі ставало місцем зустрічі жителів навколишніх сіл. Вони наводили порядок на могилах своїх родичів. На надмогильний хрест пов’язували такі розпізнавальні атрибути в залежності від того, хто похований в могилі: білий вінок, де була похована дівчина; білий фартух, де похована жінка; білий рушник, де похований чоловік або молода людина.
Ритуальний стіл накривали безпосередньо на могилі, рідше — біля могили одного з останніх померлих родичів. Але перш ніж живі приступлять до обрядової трапези, потрібно було покласти пожертвування на кожну могилу окремо.
Біля кожного хреста або пам’ятника ставили сім ритуальних атрибутів: блюдце; стопку з покладеним наверх шматочком хліба; червоне пасхальне яйце; щось з продуктів тваринного походження (шматочок копченої полендвіци або домашньої ковбаси); домашнє печиво, одну цукерку; неживі, зроблені з паперу і просочені воском квіти, обов’язково непарну кількість, так як у поминальній обрядовості, що характеризує роз’єднання, розрив, самотність, визначальним символом є непарність. (Як парадоксально виглядає сьогодні звичай відвідувати кладовище з парним кількістю квітів, та ще й живих! )
Після цього всі «христосались» з померлими — господиня брала пасхальне яйце і хрестоподібно проводила їм по надмогильних горбку, потім яйце очищали (шкаралупу клали прямо на могилу), розрізали на стільки частин, скільки осіб перебувало біля могили.
Трапеза починалася саме з ритуального причащання цієї часточкою споконвічного символу життя.
Потім найстарший із присутніх брав пляшку і наливав горілку в єдину стопку, принесену з собою. Одну третину налитого він виливав (через руку) на могилу, другу частину випивав сам, а останню третину залишав на дні. Стопку знову доливали і передавали наступним з присутніх. Ритуал повторювався. В кінці залишилася на дні третину горілки знову-таки виливали на могилу. Виходило зачароване коло, символіка якого разом з вмістом (що залишилася на дні «сльоза») була націлена на з’єднання роду, сім’ї, збереження живої пам’яті про тих, хто вже відійшов у кращий світ.
Звичайно ж, при цьому було багато розмов, спогадів. Обов’язковими в ході трапези були голосіння — своєрідні голосіння про померлих. Разом з тим заборонялося голосити про перший померлого дитині, а також після заходу сонця.
Коли ритуал поминання закінчувався, залишки їжі кришили і розкидали по могилі, частина віддавали жебракам.
НАРОДНІ прикмети та повір’я, ПОВ’ЯЗАНІ З Радуниця
У білорусів існував сувору заборону «чіпати» землю до Радуниця. Це могло обернутися тривалої літньою засухою і, як наслідок, неврожаєм, а також по¬влечь за собою смерть кого-небудь з близьких родичів. Тому спочатку наводили порядок на могилах предків, а потім починали цикл сільськогосподарських робіт.
Щоб урожай добре зберігся, кидали три рази яйце через тік так, щоб воно не розбилося. Якщо прихід Радуниця збігався з молодиком — чекали хорошого врожаю. Якщо Місяць була в останній чверті, готувалися до неврожаю.
Господиня, яка перша приготує в цей день вечерю, за допомогою душ померлих першої завершить жнива. Хто першим прийде на кладовищі на Радуницю, той отримає від померлих особливу подяку і заступництво. У деяких районах навіть існувало повір’я, що той, хто першим з’явиться на Радуницю на кладовищі, отримає від рідних небіжчиків таємна рада, як знайти скарб.
Якщо не запросити предків на святкову трапезу в Радуницю, то там не пощастить всій родині, не буде врожаю, скотина захворіє, а то і перемрет. Зате, якщо попросити предків про заступництво, запросити за стіл — урожай буде багатим.
Вагітним жінкам відвідувати кладовище на Радуницю строго заборонялося.
ЯК НИНІ святкують Радуниця за церковними канонами
Місце Радуниця в календарі визначено церковною традицією. Як і всі значущі весняні свята, вона співвідноситься з днем святкування Великодня. Але на відміну від інших, місце Радуниця в низці святкових днів підпорядковане поминального ритму: вона святкується на дев’ятий день, коли, за релігійними уявленнями, душа після смерті людини покидає землю. Закінчивши ранкові приготування, православна сім’я повинна відправитися в храм, щоб пом’янути своїх померлих рідних і близьких, розділити з ними духовне торжество воскресіння Господнього, (на Радуницю в храмах здійснюють заупокійні богослужіння та панахиди). Після служби віруючі йдуть на цвинтар до могил своїх рідних і близьких.
Підставою для цього поминання служить, з одного боку, спогад про зішестя Ісуса Христа в пекло, з’єднується з Фоміним воскресінням, а з іншого — дозвіл Церковного Уставу творити звичайне поминання покійних, починаючи з Фоміна понеділка. З цього дозволу віруючі приходять на могили своїх ближніх з радісною звісткою про Воскресіння Христове.
Перш ніж відвідати цвинтар, кому-небудь з родичів слід прийти в храм до початку служби, подати записку з ім’ям покійного для поминання у вівтарі (найкраще, якщо це буде поминання на проскомидії, коли за покійного виймуть з особливої проскури часточку, а потім в знак обмивання його гріхів опустять в Чашу зі Святими Дарами).
Прийшовши на кладовище, треба запалити свічку, здійснити літію (це слово в буквальному сенсі означає посилене моління). Молитва за покійних — це найбільше і головне, що можна зробити для тих, хто відійшов у інший світ.
Вічно жива душа покійного відчуває велику потребу в нашій постійній молитві, тому що сама вона не може творити добрих справ. Ось чому молитва на цвинтарі біля могили покійного — обов’язок кожного православного християнина.
Зінаїда Купцова
www.gomelmedia.by
У Радоницю на кладовищі
Раніше, перш ніж стати віруючим, я не любив бувати на кладовищі. Навіть більше, кладовище щоразу нагадувало мені про кінцівки моєму житті, і це було сумно. Сумно жити на землі людині, чиє життя конечна. Жити? А заради чого? Для того, щоб померти? Безглуздо. Тут дійсно до еволюції додумаєшся. Людина з’явився на землі як результат ланцюжка позитивних мутацій. Домутіровалісь до свідомості, совісті і розуму. Схопиться часом людина за голову, і навіщо я став людиною? Кому потрібні були всі ці мутації, якщо, врешті-решт, я перетворюся на горбик землі або жменьку попелу? Тоді цілком виправдано: бери від життя все, що в змозі взяти, поки тебе самого хробаки не з’їли.
Тільки усвідомлення, що ти зліпок вічного Образа, виправдовує твоє буття, і змушує ставитися до життя відповідально. Відкривається задум Того, Хто любить, а ти дитя Його любові. Добре-то як.
Тільки після приходу до віри кладовищі перестало бути для мене страшним місцем, і перетворилося в «сховище закінчених оповідань».
Наше кладовищі за селом в глибині лісу ділиться на невелике старе, початок якому було покладено ще в 17 столітті, і нове, але вже велика.
Знаєте, чим, крім розмірів, відрізняється наше сільське кладовище від таких же, але тільки міських?
Так ось, практично всі, хто похований на новому кладовищі, відспівані мною. У долі майже кожного похованого тут людини мною зроблена остання запис. Я молюся про них, пам’ятаю багатьох з них. Тим більше, що і до висвячення жив і працював з цими людьми багато років. І знаю, що від моєї молитви багато в чому залежить їх посмертне буття. Наша з ними зв’язок не перервалася на їхню кончину. Духовне піклування не припиняється і після смерті.
Церковний рік з його пристроєм поминальних і батьківських субот, і особливо великоднім служінням, не дозволяє нам забувати тих, хто вже пішов. І відвідування могилок на Радоницю для мене завжди перетворюється в якесь особливе, радісна подія. Ідеш на кладовищі, як в гості до друзів, особливо до тих, кого встиг полюбити ще при їхньому земному житті. З ким разом молився і відновлював храм, моїх братів і сестер.
По входу на нове кладовище мене відразу ж зустрічає Олексій. Багато чому я у нього навчився. І багато в чому хотів би бути схожим на нього. Він умів і хотів жити. Але при всьому життєлюбність хвороба навчила його терпіти і миритися. Він помирав кілька років, але всякий раз після соборування вставав і продовжував щонеділі приходити в храм і причащатися. А пішов на Вознесіння Господнє, останнє, що він сказав мені, а я його встиг причастити, було: «Спасибі тобі, батюшка, за все, спасибі». Христос воскрес, Алексій!
Зовсім поруч доглянута могила немовляти Сашеньки. Незмінний причастник практично всіх недільних літургій. Він потонув у Феодосії перед днем, коли повинен був піти в перший клас. Його батько, простий робітник, не зміг врятувати дитя. Микола на «калим» в свої вихідні заробив грошей, і ними ми оплатили працю іконописців. Три великих ікони деісусного чину в прибудові Святителя Миколая — його жертва в пам’ять про сина.
Одного разу, вже після своєї загибелі, хлопчик прийшов до батька уві сні і сказав: «Тату, я вже багато де побував, але у преподобного Олександра Свірського мені подобається найбільше». Христос воскрес, малюк! Молися там про нас.
Ірина. Ірочка, я до сих пір не можу змиритися з думкою, що ти тут, і вже цілих три роки. Ти не повинна була вмирати, тим більше в такому віці. Красуня ти наша. Ніколи не забуду: після того, як соборував тебе і причастив, ти взяла мою руку в свої, вже напівпрозорі від хвороби, і, поцілувавши, сказала: «Тепер я нічого не боюся. Спасибі тобі». Я думаю, що ти не ображаєшся, що я мало не силою проганяв Андрія від твоєї могилки. Боятися я за нього почав. Як то кажуть, мертві до мертвих, живі до живих. Христос воскрес, радість наша!
Софія, скажу тобі чесно, що, так як ти пекла млинці, у нас до сих пір ніхто не пече. Ти думаєш, я жартую? На повному серйозі. Ті школярі, що приходили до нас тоді в храм працювати, а потім «наминали» з чаєм твої млинці, вже виросли, у кого-то свої діти з’явилися, а все згадують, як ми їх млинцями годували. Як же нам тоді було важко. Це зараз у нас трапезна, і парафіяльний будинок в два поверхи, а тоді — все «на коліні». До сих пір дивуюся, як ти всюди встигала? Христос Воскресе! Премудрий людина.
Прасковьюшка! Ангел мій, моя незмінна вівтарниця. Сьогодні Радоница і твоя третя річниця народження у вічність. Ти читала щось по складах, а як багато чому мене навчила. Друг мій, як же я вдячний Богу, що Він звів мене з тобою. Ти молися за мене, матінка, щоб і мені досягти твоєї заходи простоти. Ти, звичайно ж, знаєш, що твоя молодша дочка припинила пити, а під час останнього поста навіть соборували і причащалася. Диви, а адже молитва твоя зробила свою справу, навіть по смерті вона не втрачає силу. Ти по ній все очі виплакала, а днями вона мені сама сказала: «Все, батюшка, повернення до минулого вже не буде». Яка ж ти у мене розумниця. Прасковьюшка, Христос воскрес!
А тут лежить мій старий знайомий, Микола Іванович. На старості років з ним трапилася така «проруха», закохався людина, як хлопчисько. Стихи о любви писати почав, а самому соромно кому і зізнатися. А мені довірився. Прийде до мого під’їзду, сяде на лавку і чекає, коли я його побачу і вийду. Дістане зошит, і полилися «сонети». Скільки я тебе, друже мій, до храму кликав. Ти все обіцяв зайти, так. так і не зібрався. Христос воскрес, Іванич!
А ось пішли багаті надгробки. Тут, за значної металевою огорожею, три камені. Все правильно, сім’я з трьох чоловік. Петрович, сам був підприємець, хороша людина, але, правда, що випиває. Сина не вберіг, підсадили хлопця з заможної родини на голку. Скільки лікували, все марно. Після смерті сина дружина сама стала пити, та так, немов померти вирішила. Жили вони поруч з храмом. На нашій колись землі будинок побудували, великий, красивий, жити б в ньому і жити.
Зайшов якось Петрович до нас в церкву, а я в цей час голову ламаю, де б грошей на дах знайти? Зимовий храм перекрити край як потрібно. Нікого в церкві, тільки він і я. Підійшов до нього, привітав. Бачу, важко людині, чи жарт, єдиного сина втратити. «Петрович, — кажу, — в пам’ять про Костю, зроби добру справу. Бачив, як камінням з дзвіниці дах побило, поки дощів немає, допоможи нам перекритися. Ти людина багата, допоможи. Ще й прихожан просити буду, всім світом і зробимо. А то, боюся, дощі підуть, всю штукатурку всередині занапастимо ». Петрович помовчав, обличчя в нього таке гарне було, добре, він дійсно був славний мужик. Потім і каже: «Знаєш, батя, я все думав-думав після смерті сина як мені тепер жити, і вирішив, що жити буду тільки для себе. Так що шукай інших спонсорів. Вибачай».
І дійсно, став Петрович жити для себе. Машину нову взяв, закордоном відпочив, почав добре одягатися. А потім, пропав раптом Петрович. Тиждень його не могли знайти. І ось, йду якось днем в храм, наздоганяє мене хлопчисько років десяти: «Батюшка, піди, подивися, що це? Я все дивлюся-дивлюся і ніяк не можу зрозуміти ». Пішли ми з ним, і привів він мене за будинок до Петровичу, там у них така величезна лужіща була. Дивлюся, куди пацанчик вказує, і бачу, немов мішок з-під цукру надутий плаває, а ніби й не мішок, людське тіло нагадує. Викликали міліцію. Невістка Петровича з калюжі його і витягала. Каже, бачила в лобі підозрілу дірку, немов від кулі. Так хто тоді розбирався. Відспівали ми його у дворі храму. А через три місяці померла і дружина. Хороший будинок залишився, тільки порожній стоїть.
Христос воскрес, Петрович, я на тебе зла не тримаю, не думай. Після того, як ти відмовився, прийшов чоловік і сам допомогу запропонував, весь дах на себе взяв. У Нього все так. Ти це вже знаєш. Бідний ти людина, Петрович, нікому ти вже не потрібен, але я тебе все одно іноді згадую.
Уже четвертий рік на свято служу на могилі молодої матусі. Переходила в Москві вулицю по «зебрі» на дозволяючий сигнал світлофора. І раптом під червоний «вилетів» джип. Напевно була в зведенні по місту за той день про тебе крихітна замітка. Як я зрозумів, водія джипа виправдали. Та яка різниця? Маленький хвилинний інцидент, а материнська біль не вщухає всі чотири роки, болить серце, і чорний одяг мати твоя не знімає.
Як ми вже звикли до цих новинним зведеннями, там загинули, там вибухнули, літак впав. Але ж все це чиясь біль, сльози, розбиті серця, діти-сироти.
Мати, Христос воскрес, не плач, починай молитися про свою дівчинці. Поки сили є, допоможи їй.
Велика мармурова плита з таким же портретом молодого хлопця. Юра, працював в одному з магазинів свого батька. Років п’ять тому вбили його вночі на роботі якісь наркомани. Пам’ятаю, як плакала в церкві його мати. У нас так заведено, якщо близькі роблять внесок в храм, ікону оплачують, купують свічник, або щось в цьому роді, то ми заносимо ім’я людини на постійне поминання. Запропонував той же і Юріна близьким. Мама почула, припинила плакати, підійшла до мене і тихенько попереджає: «Ти, батюшка тільки не думай таке моєму чоловікові сказати, а то він тебе« не зрозуміє ». До мене дійшло, якщо вже рідного сина залишав в магазині вночі одного без охорони працювати, то дійсно «не зрозуміє». Більше я його рідних в храмі не бачу. Зрадили тебе, Юра, найближчі, а зрадили. Але ти прости їм, батьків, ти ж знаєш, не вибирають. Тільки ось, все думаю, як вони тобі в очі дивитися будуть, коли ти їх там зустрінеш?
На Радоницю ніколи нікого біля твоєї могилки не буває, але я пам’ятаю тебе, твою незлобивість, згадую іноді. Бог з ними. Христос воскрес, Юра, ми з тобою і удвох порадіємо.
Уже на виході зустрічаю одну нашу віруючу з Москви, вона рік тому прямо на Великдень ховала у нас свою маму. «Раніше, — каже, — не могла на кладовищі ходити, не по собі було. А тепер сиджу поруч з маминої могилою, розмовляю з матусею, і так на душі добре, йти не хочеться ».
А ми, Галочка, нікуди і не йдемо, це тільки здається, що вони десь там, далеко від нас, а насправді, вони поруч — в наших серцях, нашій пам’яті, і нашій молитві. Адже любов, якщо вона, звичайно, є, сама знаєш, і після смерті нікуди не зникає.
Священик Олександр Дьяченко